Історія церкви ХВЄ смт Торчина

Початок ХХ століття. На той час Торчин — це майже єврейське поселення (із 4223 мешканців 3064 євреї) з крамницями, книжковим магазином, єврейською школою, у якій на той час уже проводили уроки фізкультури, відомими єврейськими лікарями, кузнею і таким іншим. Богу люди служили по-різному. Євреї — у синагогах, єзуїти — у костелі, православні — у своїх церквах. Та були в Торчині вже на той час протестантські віяння. У східній частині містечка діяла німецька кірха, у якій лютеранам служив пастор Роберт Лірш. Є згадки також про те, що ще в кінці ХІХ століття в Торчині була колонія чехів-гуситів. Між людьми всі ці переконання вживалися мирно, тоді як влада дивилася на це зовсім не так. З «неприхованою ворожістю» царська влада ставилася до гуситів, змушуючи їх переходити в православ’я. Тому ці протестантські переконання асимілювалися з традиційними. Краєзнавець Григорій Гуртовий зазначає, що община євангельських християн була започаткована ще в 1904 році. Але в міру обставин вона то зростала, то згасала. Є згадки також про те, що 1936 року Євангельська місія поселила в містечку для євангелізаційної роботи місіонера Шаломського, але він чомусь у Торчині довго не затримався.

Згодом чорною хмарою прокотилася війна. З її приходом все змінилося: жваве містечко перетворилося на спопелілу пустку. Церкви знищені, деякі зовсім спалені, євреїв розстріляно, багато молодих людей вивезено до Німеччини, репресії прокотилися сім’ями поляків, чехів, українців.

У післявоєнний період у Торчині знову з’являються християни віри євангельської. Це Соломко Степан Вікторович (нар. 1925 р.), який покаявся 1946 р., а в 1947-му прийняв водне хрещення. Дізнавшись про покаяння сина, батьки стали дуже жорстоко ставитися до нього, його вигнали з хати та дали місце в сараї. Дуже тяжко бідував, адже це були важкі часи переслідувань і від влади. Соломко в 1957 році переїхав із сім’єю до Нововолинська. Ще одним із перших віруючих був Т. Шульгач. Більш точних відомостей не знайдено.

Згодом до Торчина переїжджає ще декілька євангельських сімей — Славіка Соколовського, Степана Соколовського, Павла Адам’юка, Тимофія Люха, Петра Боярина та інші. Так у селищі утворилася громада віруючих, але вона не була зареєстрована. Ці брати з сім’ями на богослужіння їздили до села Шельвова (за 25 км) у неділю, там вони були й членами церкви (пресвітер Макар Сторожук), а серед тижня збиралися по хатах таємно то в однієї сім’ї, то в іншої. Дивилися, щоб сім’я була віруюча повністю або лояльно ставилася одна зі сторін, що було дуже рідко.

У 1973 році відійшли у вічність пресвітер Макар Сторожук та диякон Потап Краштапук. Служителем обрали Потапа Фем’яка, жителя с. Затурці, а дияконом церкви Василя Михалюка (був на засланні в Солікамську з 1945 по 1950 рік за відмову взяти зброю й воювати). Торчинці разом із віруючими з сусіднього села Смолигів починають постійно збиратися в домі Марії Тендюк.

На початку сімдесятих О. Шелест організовує в церкві струнний оркестр, який пізніше передає молодому брату Миколі Адам’юку. У кінці цих же сімдесятих (1979 р.) В. Реутов та А. Ткачук з Луцька допомагають організовувати хор, із яким після закінчення регентських курсів у 1982 році працює Василь Паламарчук. Він же організовує і співочий гурт.

У кінці 1978 року брат Микола Адам’юк відпускає половину своєї хати, що на вул, Гнатюка, 2 в самому Торчині під дім молитви.

У 1980 році на пресвітерське служіння громада обрала Василя Михалюка, а дияконом — брата Степана Соколовського. Одночасно клопоталися про реєстрацію. Нарешті в 1982 році зареєстрували церкву селища Торчина офіційно. Вона налічувала 95 членів разом із віруючими з сіл Буяни, Локачі, Затурці, Юнівка, Окорськ, Смолигів, Білосток. Отримали реєстрацію в складі союзу ЄХБ. Згодом, коли організувався союз ХВЄ, торчинська церква приєдналася до нього (1989 рік).

У 1983 році віруючі з села Веселе приєдналися до торчинців, а з ними й рукопокладений диякон Олексій Осіюк, якого на членському зібрані затвердили дияконом церкві смт Торчин.

Прийшли дев’яності… Як приходить за зимою весна, так прийшло тепло й світло в людські душі, сковані ланцюгами безбожництва. Стали відкрито проводити євангелізаційні служіння. У 1990 році члени церкви із сіл Затурці, Окорськ та м. Локачі зареєстрували свої церкви й розпочали самостійно активне служіння. У 1993 році відбулося перше хрещення, яке стало великим святом, бо вперше проводилося відкрито. У завіт з Богом увійшло п’ятеро людей, хрещення давав диякон церкви Степан Соколовський.

Чисельно церква стала збільшуватися. Тому виникла потреба в побудові дому молитви. На членському зібрані в 1993 році у присутності старшого єпископа Степана Веремчука прийнято рішення будувати новий дім молитви. Тоді ж обрано Василя Паламарчука та Миколу Адам’юка відповідальними за будівництво. Влада виділила кілька ділянок, з-поміж яких була обрана та, що на перехресті на вулиці Івана Франка. Потім один із представників влади сказав, що ніколи не думав, що з цього щось вийде. Адже в минулому на тому місці був пісковий кар’єр, згодом — смітник, а потім — склад каменю для дорожників. Але якщо це в Божій волі, то всупереч усім негараздам і перешкодам постав будинок-красень на все селище — дім молитви. Будували його власними силами з фізичною та матеріальною допомогою братів та сестер з інших церков. Молоді в церкві було небагато, тому на будівництво йшли як старші, так і діти. Коштів також не жаліли: хтось віддав збереження на чорний день, хтось продав щось із худоби. Багато з них лишилися невідомі, але їх знає Господь. Люди в селищі дивувалися дружній роботі та швидкому зростанню будівлі, адже це були скрутні роки перебудови, коли все з’їдала інфляція. Для прикладу, випадок із цеглою: зібрали гроші, щоб закупити цеглу на все будівництво. Оплатили. Приїхали забирати, а віддають лише частину. Причина — за ніч настільки знецінилися гроші.

Але все ж таки вже 9 квітня 1995 року відбулося перше зібрання в новому домі молитви. У 1995 році пресвітер церкви Василь Савович Михалюк за станом здоров’я здає служіння. 17 вересня 1995 року відбулося членське зібрання, на якому служителем обрано Василя Паламарчука. Згодом через зростання церкви та еміграцію деяких братів дияконське служіння довірено Віталію Кузьміну, Омеляну Михалюку, Віктору Паламарчуку.

Життя церкви будується на єдності, молитвах, зустрічах. Багато хто зі старших членів церкви не дожив до цих днів, але з вірою залишав цей світ, що саме так і буде. Тож на сьогодні торчинська церква — це одна з благословенних активних євангельських церков. Тут особливо розвинуте дитяче, музичне, євангелізаційне служіння. Добре організована недільна школа (180 дітей), діє три хори (дитячий, молодіжний, старший) та духовий оркестр, керівник якого Леонід Смалько. Усього членів церкви — 257 (із сіл 19 членів). Тепер пресвітерське служіння виконують Василь Паламарчук та Віталій Кузьмін. Крім того, що церква проводить багато євангелізацій, вона також утримує місіонерів, які працюють на ниві Божій. Молоді брати їздять на місіонерські точки для підтримки місіонерів у їхній роботі. Молодь також відвідує хворих та служить у будинку престарілих.

Церква християн віри євангельської смт Торчин, незважаючи на лихоліття, біди й переслідування, вистояла та зростає. А посіяне колись зі сльозами — жнеться з радістю.


     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів