Історія церкви с.Машів

У кінці XIX – на початку XX ст. протестантський рух набуває поширення в Східній Європі. У село Машів Любомльського району, що на Волині, вістка про спасіння була принесена Давидом Мінчуком. Народився він у 1894 році. Коли був юнаком, його призвали служити в армію. Спочатку його служба проходила в Сибіру, але невдовзі почалася Перша світова війна, і Давида та його побратимів відправили на передову під благословення православного священика. Його заклик дослівно звучав так: «Кто удостоится умереть за родину — прямо в рай отправляется». Натхнені цими словами, юнаки їхали воювати, і багато з них загинуло одразу, а Давид залишався живим. Він сумував через це, бо думав, що Бог не хоче прийняти його в рай. Та ось він потрапив у полон, де важко працював на газовій фабриці. Від тяжкої праці й голодування полонені помирали кожен день. Будучи вже вкрай знеможеним від знущань, Давид запропонував своєму товаришеві втекти, бо розумів, що завтра їх самих вивезуть на цвинтар. Не маючи сил ходити, вони спочатку виповзли з табору, а потім котилися по землі, доки не добралися до стіжка соломи. Невдовзі вони почули, що під’їхала підвода, і ті, які сиділи на ній, подивившись у їхній бік, лише промовили: «Бідні люди», — та й поїхали геть. Утікачі подумали, що вони поїхали по лопати, щоб їх закопати. І, не знаючи, чого чекати далі, товариші лежали під стіжком. Невдовзі ті люди повернулися — їм привезли трохи молока. А напоївши їх, поклали у віз й повезли до свого обійстя.

Сім’я, до якої вони потрапили, була родиною християн-баптистів. Коли сили втікачів зміцнилися, хазяї стали брати їх із собою на молитовні зібрання. Там Господь торкнувся серця Давида і дав йому покаяння. Невдовзі він прийняв і водне хрещення, і від цього мав велику радість. Юнак дуже сподобався цій сім’ї, йому навіть пропонували оженитися на одній із двох дочок та й залишитися там. Але Бог поклав йому на серце повернутися в рідний край, і ніщо вже не могло його там вдержати, бо у Бога був план, щоб люди в Машеві та в навколишніх селах почули про спасіння й через читання Біблії пізнали Господа.

овернувшись додому в 1917 році, він не застав зі своєї рідні нікого — ані батьків, ані братів, бо коли їх везли в Росію, то по дорозі тяжко захворіли й померли. Але Давид все одно залишився в рідному селі. Він не міг тримати в собі радість спасіння, яку одержав від Господа, і став ділитися нею з рідними й односельцями. З Німеччини Давид привіз Біблію, і односельці приходили до нього, а він радо читав її їм. Через Своє Слово Господь торкався до сердець слухачів, вони каялися й приймали водне хрещення по вірі. Одними з перших віруючих були Семен Мінчук, Антон Мінчук, Сафон Мінчук, Кузьма Вігура, Марко Шолом’янюк. Так у Машеві утворилася євангельська церква. Водне хрещення звершував Кузьма Соменський. У 1920 році Машівська церква увійшла до Східноєвропейської місії, яку на Волині очолював Іван Зуб-Золотарьов, а потім Артур Бергхольц. З 1920 до 1924 року на зібрання збиралося до 100 чоловік, але їх ставало все більше й більше, так що всі навіть не поміщалися в домі Давида, де проходили служіння, а стояли біля хати.

У Машівську церкву приходили люди з 17 навколишніх сіл і міст. Дух Святий проводив свою роботу в серцях людей, багато людей довіряло Ісусу Христу своє життя.

Не всі в селі були раді Давиду й тому вченню, яке він приніс з собою. Були й ті, хто противився цьому.
Через село з євангельською місією проходило багато відомих трударів на ниві Божій, такі як Іван Рябошапка, Іван Проханов, Лукаш Столярчук, Густав Шмідт й інші. Коли приходив І. Зуб-Золотарьов із оркестром, то все село збиралося послухати, бо не чули такого ніколи. Це були великі євангелізації.
У 1938 році в Машеві була організована християнська школа, яку вів Кузьма Вігура, і Бог похрестив Духом Святим усіх дітей.

У 1940-1945 роках у селі було велике пробудження, багато людей покаялося й отримало хрещення Духом Святим.

На Трійцю 1942 року під час служіння до хати Давида приїхали німці. Вони облили хату бензином і зайшли всередину. Головний із них запитав, чи є євреї чи цигани? Давид відповів, що немає, що є лише християни. Віруючі заспівали пісню «Ближе, Господь, к тебе» і стали молитися. Під час молитви Давид сповнився Духом і став промовляти до старшого над воїнами німецькою мовою. Той, коли почув, злякався так, що змінився на обличчі, навіть руки в нього стали тремтіти, поклав зброю і зняв шапку. Інші воїни також зняли свої пілотки. Господь промовив до нього такі слова: «Якщо ти погубиш цих людей, то Я буду з тобою судитися, а якщо збережеш, то я збережу тебе і твою родину». Тоді командир дав наказ полити хату з вогнегасника, щоб ненароком не трапилася пожежа, бо тоді була дуже велика спека. Коли люди вийшли після зібрання, то побачили, що на хаті, неначе сніг, піна з вогнегасників. Після такого Божого заступництва ніхто не хотів йти додому, а молитва з подякою продовжувалася з ранку й до вечора. Діти Божі так ревно молилися, що навіть про господарство забули. Односельчани потім часто згадували цей випадок і Давида як свого рятівника.

Також пригадують, як 12 липня 1943 року Оксана Мінчук із дітьми йшла до сусідів. Їй назустріч вийшов німець і раптом став стріляти. Усі попадали на землю, а Біблію, замотану в хустку, Оксана поклала біля себе. Той німець підійшов і, побачивши хустку, дістав Біблію, погортав її і наказав: «Ідіть додому».

Того дня до центру села німці привезли одного вбитого й сказали: «Якщо ми дізнаємося, що він із вашого села, то розстріляємо всіх у селі». Тоді зібрали дуже багато людей, майже все село, навіть по кущах шукали людей. А в той день прийшов на служіння до Машова брат Іван з Полювеків, і його також привели туди. Після того, як усіх зібрали, брат Іван, наповнившись Святим Духом, став молитися іншими мовами. Усі також замолилися, як хто умів, і після молитви всіх відпустили додому.

Воєнні та післявоєнні часи були дуже важкі. У 1947 році був голод. І багато хто з села пригадує, що Давид, коли йшов випасати худобу, брав із собою їжу й усю її віддавав голодним дітям, особливо тим, хто залишився сиротою. Він старався показати людям любов Христову, рятуючи їх від голодної смерті, годував деякі сім’ї, які приходили до нього щодня.

Давид Мінчук, будучи керівником церкви села Машева, мав дар відкриття. У той час було багато єретичних вчень, диявол усіма силами намагався зруйнувати Церкву, але Господь наперед відкривав Давидові, хто з чим прийде. Тому Машівська церква дотримувалася здорового вчення, і ніхто, і ніщо не змогло її зруйнувати. Давид був вірним слугою й відданим своєму Господу аж до кінця свого життя. Одного разу йому Господь відкрив, що вже недовго працюватиме на Його ниві, що час його відходу близько. Бог до нього промовляв, і всі присутні, зокрема дружина Оксана й діти, чули ці слова. У день свого відходу Давид помився, переодягнувся й сказав своїм рідним: «Я вже відправляюся додому». Йому було 60 років, як він відійшов до свого Небесного Батька, у ті оселі, де немає ні смутку, ні горя, а лише Любов.

Після війни село Машів стало активно відновлюватися. Воно мало своє ательє, завідувачем якого був брат Іван Хомичук, курси водіїв, тому віруючі були першими шоферами й механіками. Але в 1947 році почалися сильні переслідування, і християни стали збиралися в різних місцях, бо за організацію зібрання їх садили в тюрми на 25 років. Незважаючи на переслідування, збиралося близько 100 чоловік. Після війни багато братів сиділи по тюрмах: Дмитро Янюк, Микола Гілітуха, Іван Світящук, Володимир Яким`юк, Іван Кравчук, Карп Мінчук та інші.

2 серпня 1956 року пастором Машівської церкви було вибрано Івана Світящука. Він народився в 1905 році. З дружиною Марією виховав 10 дітей. Як пригадують очевидці, кожного разу, коли брат Іван приїжджав на служіння, то співав пісню: «Ісуса люблю я, бо Він спас мене, до Нього молюся, бо Він чує все». Брат Іван був дуже сильним у слові й у ділі, не забував сиріт і вдів, завжди допомагав людям. Одного разу представники влади сказали йому: «Якщо не хочеш працювати на нас, то здай служіння». Він відмовився співпрацювати з ними, і йому було наказано покинути служіння. Восени 1965 року брата Івана викликали на чергову розмову в КДБ, там зробили опис його одежі, а через два дні, коли він повертався додому, потрудившись для Господа (допомагав кільком сиротам), його збила машина. Так брат Іван відійшов у вічність.

Із 1 серпня 1956 року зібрання стали проходити в домі сім’ї Янюків. У той час церква вже увійшла в ВСЄХБ. Служіння відвідували гості з Луцька, Ковеля, навіть із Одеси та інших міст, щоб поспівати Духом. Зазвичай на зібраннях у Машеві не відбувалося жодної молитви без духовного співу. Часто псалми починали співати розумом, а закінчували Духом, тому в церквах казали: «Хто хоче співати Духом, ідіть до Машева». Багато дітей, молодих і старших Бог хрестив Духом Святим. Були великі й сильні служіння, так що люди навіть на дворі стояли. Уже в 1958 році церква налічувала 175 членів.

31 липня 1960 року на членському зібранні з участю старшого служителя Федора Павлюка на пасторське служіння було обрано Фастіна Шайнюка, який звершував це служіння до 1972 року. Він сам проживав у селі Туровичі й щоразу добирався на служіння за багато кілометрів. Брат Фастін ніколи не забував сиріт і вдів. У нього з дружиною було 5 дітей, але віг ще усиновив дітей, виявляв тепло й ласку як до сім’ї , так і до церкви, і показав добрий приклад для інших.

Потім на пасторське служіння було обрано Андрія Максимовича Ткачука, який народився в 1938 році. У 18 років він став керівником молоді, але через декілька місяців його засудили на 5 років тюрми й ще на 5 років заслання за те, що він «зводив» молодь. Проте через два роки отримав амністію. Повернувшись із ув’язнення, брат Андрій одружився, але його відразу забрали в армію. У сім’ї брата Андрія та його дружини Віри народилося 12 діток. Попри всі турботи та клопоти він постійно відвідував зібрання, був зразком у цьому. Не маючи доброго здоров’я, старався робити добро всім, не забував сиріт і вдів, навіть допомагав тим, хто був міцнішим за нього. У 1968 році брата Андрія було вибрано на дияконське служіння. У 1970 — на служіння пастора. У 1972 році рукопокладено на це служіння, яке він виконував аж до 2012 року.

Не раз пресвітера Андрія Ткачука викликали в Любомль у КДБ і тримали там від ранку й до пізнього вечора, щоб він не встиг на автобус і йшов додому пішки. Ворог старався різними способами зламати його. Не було такого служіння, щоб брат Андрій не помолився за тих, хто в тюрмі, чи в армії, чи проходить дуже тяжкі часи. Він завжди згадував різних людей у молитві, просячи, щоб Господь допоміг їм, дав сили триматися Його. І молодь просив: «Тримайтеся Господа!»

У 1978 році Максим Ткачук продав свою хату в селі Хворостів і купив хату в Машеві, нібито для себе. Але на меті було переобладнати її під дім молитви. Так і зробили, і в цьому будинку християни збиралися майже 20 років. У 1992 році розпочали будівництво нового дому молитви, посвячення якого відбулося в 1997 році. У будівництві допомагали навіть ті, хто не відвідував служіння.

У 1994 році на дияконське служіння було вибрано Петра Андрійовича Ткачука, потім, у 2012 році, його вибрали й у 2014 рукопоклали на служіння пастора. Брат Петро з дружиною Ніною виховує 9 діток. Тепер церква налічує 93 члени, близько 80 дітей відвідують недільну школу. Дияконське служіння виконує Андрій Узіюк, якого вибрали в 2013 році. У церкві відбуваються молодіжні служіння, бо в церкві нині налічується 29 молодих людей. Молодь не забуває сиріт і вдів, відвідує місіонерські точки й підтримує місіонерів у їхньому служінні.

Від Машівської церкви утворилось дуже багато церков. Її члени, переїжджаючи в інші місця для проживання, відкривали нові церкви, а згодом там були побудовані доми молитви. Молодь і тепер активно задіяна в євангелізації у своєму селі та в інших. Зокрема проводить табори, вкладаючи в дитячі серця зерна Слова Божого.

Церква продовжує свій шлях, розпочатий 100 років тому. Попереду нові горизонти, нові звершення для слави Господньої…

Олександр Романюк

 


Святкування 100-річчя церкви

     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів