Історія церкви ХВЄ м. Володимира-Волинського

Історія древнього Володимира-Волинського багата подіями, які впливали на історичний, економічний та духовний розвиток нашого краю та сучасної України загалом. У ньому зосереджувалися не лише політичні інтереси, торгівельні дороги, але й важливі духовні процеси. З самих початків приходу християнства в Київську Русь, Володимир відіграє важливу роль у поширені християнської віри у тодішній державі.

Історія міста пам’ятає як часи процвітання та духовного злету, так і періоди біди, руйнувань та занепаду. Але майже завжди воно залишалося перехрестям історії.

Говорячи про християнський бік Володимира-Волинського, він майже в усі часи відомий перш за все як центр православ’я. Але кінець 19-початок 20 століття, характерний активним пошуком людьми істинного духовного життя в усій Європі і особливо в Україні та Росії, вплинув і на наш край. Цей, так званий, євангельський рух, характерний активним розповсюдженням Біблії на зрозумілій людям мові, спричинив велике духовне пробудження, повернення віри до первопочатків та народження нових євангельських церков. Перш за все це були громади баптистів та євангельських християн. Особливо велике пробудження мало місце на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, у 20-30-х роках 20 століття. Саме тоді розпочався потужний п’ятидесятницький рух, який бере початок з пробудження в Лос-Анджелесі у 1906 році. Так, на початок другої світової війни у 15 районних об’єднаннях Всепольського союзу християн віри євангельської існувало 300 громад з більш як 25 тисячами членів.

Відомостей про християн віри євангельської (п’ятидесятників) у Володимирі-Волинському в довоєнний період виявити не вдалося. Перші згадки про п’ятидесятників у нашому древньому місті пов’язані з польськими переселенцями, які приїхали у Володимир-Волинський з Грубешовського повіту, с. Рудка. Це були родини: Гринів у 1943 році (Агафія – мати, Христина – дочка), Пелех Віра, Заяць Ганна і її син Віктор у1945 році.

Як згадує Гринь (Залуцька) Христина вона приймала хрещення 13-річною ще у Польщі в п’ятидесятницькій церкві у 1943 році разом із Пехел Вірою, Чайкою (Рибачук) Антоніною, Чайкою Євгенією (які на початку 50-их років також приїхали у Володимир-Волинський).

У 1944 році їхні родини у зв’язку з відомим переселенням польських українців переїхали у Володимир-Волинський. Ще більша група віруючих з цієї церкви оселилися у Рожищенському районі. Вони часто приїжджали у Володимир-Волинський провідувати своїх одновірців. Одночасно ці поїздки носили місіонерський характер, тобто євангельське вчення про П’ятидесятницю проповідувалося і невіруючим. Тому цей рік можна вважати початком зародження п’ядидесятницького руху на Володимирщині.

Приблизно в той час родина володимир-волинського православного старости Никифора Залуцького (його дочка Льоля співала в церковному хорі, син Ігор прислуговув священникові) почула євангельську вістку. До них додому прийшли місіонери, судячи, з усього, це були п’ятидесятники, які проповідували повну Євангелію. Але син господаря Ігор сказав: «Тату, виженіть їх з хати: вони читають штундівську Євангелію, в православній такого немає написаного». Але ті йому запропонували: «Не спішіть так, ви самі переконайтеся, чи ми кажемо правду. Візьміть нашу Євангелію і звірте з тою, що в церкві. Ми проповідуємо з тієї ж Євангелії». Так і зробили: попросили у священика церковну Євангелію із позолоченою обкладинкою і майже до ранку її звіряли. Таким чином родина прийшла до свідомої євангельської віри, ставши першими місцевими п’ятидесятниками.

За спогадами Віри Пелех Никифор Залуцький покаявся у 1945 році, його дружина – пізніше. Ігор та його сестра Льоля приймали хрещення в 1946 у селі Човниця Ківерцівськогорайону. Місцевий служитель Кіндрат Дорощкевич, який звершував це хрещення, пізніше на новий 1948 рік (у Володимирі-Волинському) вінчав Ігоря та Христину. У цьому святі брав участь також хор з Човницької церкви.

Переселенці з Польщі разом з родиною Залуцьких збиралися на зібрання самостійно по хатах. Зі слів Віри Пелех вже у 1945 році зібрання проходили у домі Никифора Залуцького, а на Причастя ходили у дім молитви баптистів. Вона ж згадувала, що з приходом радянської влади в багатьох населених пунктах закривалися церкви і служитель Володимир-Волинської баптистської церкви Йосип Кусьмир запропонував охрещеним християнам п’ятидесятницької громади офіційно стати членами їхньої церкви, щоб набрати потрібну кількість віруючих. В той же час він не заперечував, щоб п’ятидесятники збиралися окремо.

Як згадує Христина Залуцька, з часом на зібрання приходили віруючі з баптистської церкви, і отримували хрещення Духом Святим. Це родини Машманюків, Гілевичів, Мухи, Ткачука, Бабичів та інші.

Група росла і за рахунок приїжджих із сіл, які оселялися у місті. Її часто провідували відомі пятидесятницькі служителі, зокрема Сергій Банада, Тишковський, Опейда та інші. Зі слів Христини Залуцької брат Опейда запропонував вибрати Ігоря Залуцького відповідальним за цю групку і разом з Банадою благословив його на цю працю. Віра Пелех згадувала, що Ігор іноді навіть звершував хліболамання у баптистській церкві, коли був відсутній Йосип Кусьмир.

Ще під час війни в місто приїхала сестра Поля. Вона мала дар пророцтва і часто Дух Святий через неї давав чіткі та конкретні вказівки та попередження про загрози, які існували тоді з боку атеїстичної влади.
Ігор Залуцький, одружившись, почав будувати хату в місті і переселився в неї у 1950 році. У квітні 1951 родину Залуцького Никифора вивезли до Сибіру (в Іркутську обл.).

У 1948 році з Вінницької області (с. Широка Гребля) до Володимир-Волинська приїжджає родина Полікарпа та Тетяни Заверухів. На той час вони були вже віруючими. У 1951 році, як тільки закінчилося будівництво власного дому, у Заверух часто вдома проводилися зібрання. На богослужіння також збиралися у домі Залуцьких, Іваніцких, Мухи, Ткачука та ін.

На початок 1950-х років група нараховувала близько 30 чоловік. В 50-ті роки до цієї маленької церкви приєднуються приїжджі родини Іваніцких, Члеків, Дармограїв, Кутковських, трохи пізніше – Аса Вощила.
У 1957 році з Рівненшини приїхала родина Монічів. Степан у церкві організував хор, а його брат Іван ніс служіння проповідника.

На початку 50-х років із с. Соснина Іваничівського району до міста приїхав Іван Денисюк. Згодом покаявся у баптистській церкві, у 1955 році прийняв хрещення і у цьому ж році одружився з Ольгою Гаврилюк. В цому ж 55-му одружилиса Віктор Заєць та Нюся Троцюк, яка із церкви п'ятидесятників села Ворчин.
У 1959 році на свято Трійці під час богослужіння у баптистській церкві брати наважилися відкрито проповідувати про хрещення Духом Святим, так як вони це розуміли. Для баптистських служителів це могло обернутися проблемами з боку атеїстичної влади, тому вони запропонували створити окрему церкву з відповідним віровченням. На чолі цієї групи, що вийшла з баптистської церкви чоловік, стали такі брати: Іван Денисюк, Ігор Залуцький, а також Ас Вощило, Полікарп Заверуха та інші.

З того часу розпочинається самостійне життя та служіння п’ятидесятницької церкви. У цьому ж 1959 році було вирішене одне з головних питань: вибори старших служителів. Хоча Ігор Залуцький був одним із найперших віруючих і довгий час ніс служіння відповідального, як в одній та в іншій громаді, враховуючи його сімейний стан: багатодітність, було вирішено доручити служіння богобійному Івану Денисюку, у якого не було дітей. Тоді це було відповідальне та небезпечне служіння: був великий ризик переслідувань і навіть ув’язнення. Брат Ігор Залуцький був обраний дияконом церкви. Восени 1967 року започаткувалися молодіжні зібрання. Керівником молоді обрано Анатолія Залуцького, який ніс це служіння до 1990 року, передавши його Олександру Трофімуку.

Розпочався новий етап життя церкви. Він був непростий, бо церква не мала офіційної реєстрації, тому вважалася підпільною. Довелося зазнати гонінь, штрафів, травлі з боку ЗМІ. Для служителів Івана Денисюка та Ігоря Залуцького виклики у КДБ стали досить частими. Але Бог благословляв віруючих: церква зростала чисельно та духовно. Зібрання проходили таємно у приватних будинках. З часом, враховуючи зростаючу кількість віруючих, довелося збиратися по дільницях.

У 1970 році постало питання дообрання служителів. Цього ж року на дияконське служіння було обрано Самуїла Трофимука, і в 1985 – Анатолія Залуцького.

Атеїстична влада не залишала церкву в спокої. У 1982 році через наполягання уповноваженого у справах релігії по Волинській області В’ячеслава Маслоша, у домі Івана Денисюка відбулася його зустріч з членами церкви. На зустрічі був присутній також місцевий чиновник у справах релігій Микола Селецький. Питання стояло в ультимативній формі: або п’ятидесятники проводять зібрання у домі молитви баптистів (по черзі), або, за словами представників влади, «будуть використані силові структури для недопущення підпільних зібрань». З другого боку влада тиснула на керівництво баптистської церкви на чолі з Іваном Новосадом, попередивши, щоб не чинили перешкод для зібрань п’ятидесятницької церкви.

Історичне рішення про вхід у дім молитви баптистів було прийняте недільного ранку 12 квітня 1982 року на членському богослужіння, яке відбувалося в домі Івана Корця. Треба дати належну оцінку мудрості пресвітера Івана Денисюка, який, зважаючи на складність ситуації і не бажаючи піддавати церкву додатковим переслідуванням і можливому поділу, знайшов потрібні слова для збереження єдності церкви. «Не будемо, брати, рвати Тіла Христового, — сказав він. — Якщо йдемо, то тільки всі разом». Як показав час, це було дійсно мудре рішення.

Брати-баптисти з розумінням поставилися до цієї ситуації і прийняли, надавши час для богослужінь: в неділю ранкове о 8.00, вечірнє — о 16.00.

Цікавий факт: після того, як церква розпочала на новому місці зібрання, майже півроку і майже на кожному зібранні буди присутні представники влади, які спостерігали за ходом богослужінь.

Таким чином, рівно 10 років богослужіння проводилися у приміщенні на вулиці Расковій, 8. Церква і далі не була зареєстрованою, водні хрещення проводилися часто вночі. На той час було започатковано дитяче служіння.

Церква активно включилася в життя нереєстрованого пятидесятницького братства, яке очолювали Василь Боєчко, Федір Артищук, Іван Матвійчук. Громада часто відвідувала церкви в окрузі, такі як Луцьк, Нововолинськ, Маневичі, Ковель, Риковичі, Цумань, Трубки, нерідко за межі області і навіть України: Білорусь, Молдавія. Крім того були хороші, братські стосунки з баптистськими церквами, особливо Володимир-Волинською та Горичевською.

Увесь той час церква мріяла та молилася за власний дім молитви. Можливість його будівництва громада отримала тільки з приходом потепління та свободи проповіді Євангелії у кінці 80-х років.

Новий етап у житі церкви розпочався в 1990 році. Релігійна свобода, яка настала в країні, змінила ставлення влади до церкви і надала церкві у свою чергу нові можливості для Проповіді Євангелії. Ще в 1989 році у Володимирі-Волинському на центральному стадіоні з участю хору центральної церкви ХВЄ м. Луцька та Миколи Синюка, майбутнього директора місії «Голос надії», відбулася одна з перших в області масова євангелізація. Наступного року в усіх кінотеатрах міста та району демонструвався фільм «Ісус», що також сприяло духовному пробудженню.

Так як багато церков області на той час отримали автономну реєстрацію і розпочали будівництво власних домів молитви, це спонукало і Володимир-Волинську церкву планувати своє будівництво. 31 травня 1990 року на членському зібранні, де були присутні 209 членів, головуючим Степан Веремчук, секретарем Микола Чилей, було вирішено три питання. Перше: подавати документи для автономної реєстрації (що було зроблено Іваном Денисюком та Іваном Корцем). Друге: прийняте рішення щодо будівництва дому молитви. Третє: офіційно підтвердити пресвітерське служіння Івана Івановича Денисюка (для визнання його служіння органами влади).

Цього ж року була придбана ділянка для будівництва по вулиці Незалежності, 54 і розпочата підготовка до будівництва. Найперше були закуплені усі необхідні будівельні матеріали, причому повністю за кошти громади. У вересні 1990 року закладений фундамент майбутнього приміщення. До зими встигли до половини звести стіни. За зиму виготовлена уся столярка, яку зробити Іван Денисюк, Федір Машманюк, Степан Ромащук та Григорій Чилій.

З весни будівельні роботи продовжилися і до осені приміщення було добудоване. Керівником будівництва був Микола Чилій, постачальником — Петро Каганюк, юридичні та документальні справи вів Іван Корець, електротехнічні питання (а пізніше — озвучення зали) лягли на плечі Анатолія Залуцького.

Активну участь у будівництві дому молитви взяли практично усі віруючі церкви: від молоді до пенсіонерів. Сестри готували їжу, не цуралися важкої підсобної роботи. Участь брали навіть сторонні люди — родичі та знайомі членів церкви. Не залишилися осторонь віруючі баптистської церкви, які допомагали як фінансово, так і фізично. Чималу фінансову допомогу місцева надала громада на чолі з Кузьмою Шумом.

Варто відзначити імена тих, які виконували особливо важливі ділянки роботи. Зварювальні роботи (в першу чергу ферм перекриття) виконували Макар Павлосюк, Євгеній Плювак та Никифор Бальчос. Покрівельні роботи — Федір Машманюк та Петро Перебойчук. Виготовлення ліпнини — Володимир Сідловський. Стеля дому молитви була поштукатурена одним із найстаріших тоді за віком братів Іваном Гаврилюком. Внутрішнє оздоблення дерев’яними конструкціями виконував Петро Каганюк. Активну участь у транспортних послугах брали Петро Сідловський та Володимир Троць.

Велику допомогу у сприянні будівництва дому молитви виявив міський голова Петро Данилович Саганюк та директор лісоторгової бази Антон Іванович Конон.

Значну фінансову допомогу виявила родина Анатолія Редьки, яка пожертвувала три чверті коштів від продажу власної хати. Посильну допомогу надавали українські емігранти, які виїхали у США на чолі зі Степаном Калинюком.

З Божої ласки та Його охорони будівництво дому молитви закінчилося успішно та без нещасних випадків.
23 квітня 1992 року, якраз на Страстний четвер відбулося перше зібрання із звершенням Вечері Господньої.

Хоча будівництво дому молитви і забирало багато сил та часу, духовне життя все ж не зупинялося. На момент перших богослужінь у новому домі молитви церква нараховувала 240 членів. Служителями церкви на той момент були: пресвітер Іван Денисюк, диякони: Самуїл Трофимук (вибраний на служіння у 1970 році), Анатолій Залуцький (1985), та Микола Чилій (1990). З часом були вибрані нові служителі: на дияконське служіння Петро Каганюк, Петро Люлька, Георгій Пилипчук (вибрані у 1993 році), Олександр Трофимук, Володимир Сідловський, Сергій Трофимук (обрані 2004 році), Ігор Дубась (2010 року).

Зважаючи на похилий вік та стан здоров’я пресвітера Івана Денисюка, Петро Каганюк на початку 2001 року став виконуючим обов’язки пресвітера церкви. А восени цього ж року, 9 вересня, на членському зібранні, під головуванням єпископа Степана Веремчука, на служіння пресвітера обрано Павла Лаця.

В середині 90-х років стався стрімкий ріст церкви. Незважаючи на масову еміграцію, церква збільшувалася. Рекордним став 1996 рік: тоді хрещення приймало 49 чоловік. Більше того: силами церкви, з участю служителів та проповідників проводилися регулярні богослужіння в навколишніх селах. Як наслідок сьогодні там є самостійні церкви. Це: Крать (Турійський район, пресвітер Самуїл Трофимук, зараз служіння продовжує його син Сергій Трофимук), Замости (Турійський район, пресвітер Петро Сідловський, диякон Сергій Амелін) Туричани (Турійський район, пресвітер Віктор Трофимук, помічник Юрій Зінкевич). В селі Мокрець (Турійський район) церква була заснована Церквою Святої Трійці м. Нововолинськ. Брат Петро Каганюк влився в працю і на даний момент несе пресвітерське служіння.

Євангелізаційній праці у церкві приділяється дуже багато уваги. Окрім євангелізаційних груп, які приїжджали у Володимир-Волинський, зокрема, гурт «Авен-Єзер», «Салім», «Євангельський голос», у церкві були створені власні співочі групи, які брали активну участь у благовісті. У 2007 році на служіння благовісників обрані Олександр Трофимук та Микола Петрук, які разом з гуртом «Воскресіння» звершують евангелізаційне служіння.

На сьогодні церква налічує 410 членів, є три хори (відповідальні: за старший хор Володимир Троць та Роман Кураш, молодіжний — Наталія Седловська, дитячий — Ганна Денисюк), функціонують два реабілітаційних центри (у співпраці з церквами Крать та Замости, відповідальні — Олександр Ткачук та Петро Світящук), недільна школа (відповідальний — Микола Петрук), проводяться регулярні молодіжні служіння (відповідальний — Олег Панчишин). У церкві створений духовий оркестр (відповідальни — Михайло Книш), струнний (відповідальний — Юлія Коцура), звершується праця з нечуючими (відповідальна Ольга Залуцька), організована співпраця з місією «Гедеон» (відповідальний Ігор Дубась). Відбуваються регулярні богослужіння у селі Зоря (відповідальний Сергій Павловський).

Фото будуть додані пізніше

     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів