Коли б не Господь, що був з нами…

28 грудня 2014 р. в селищі Іваничі відбулося відкриття дому молитви. Але свято для віруючих було подвійне: вони відзначили ще й вісімдесятиліття з дня народження євангельської церкви в їхній місцевості.

Сюди, на південний захід Волинської області, приїхало біля трьох сотень гостей із різних куточків Волині та Львівщини. Привітали іваничівців і керівники Волинського об'єднання церков ХВЄ. Співом на святковому богослужінні служили хор церкви «Віфанія» з Луцька та молодіжний гурт з Церкви Святої Трійці міста Нововолинська. Присутні проповідували й висловлювали свої привітання та побажання. А ще Іваничівська церква дякувала й дякує всім, хто грошима, працею й молитвами причетний до того, щоб майже в центрі селища відчинив свої двері для всіх, хто шукає Бога, гарний дім молитви.

Вертаючись до початків

Хтось сказав, що історія – це те, що зафіксоване в документах… Тож чи можна назвати 80-річчя церкви, яка більшу половину свого віку була переслідуваною її члени й події записані лише в пам'яті служителів та людей причетних до неї, подією історичною? Вирішувати кожному з вас.

Ще в далекому 1934 році до Іванич з Рикович (це сусіднє село) завітав євангеліст, який повернувся з-за океану, куди після Першої світової поїхав шукати кращого життя, а знайшов Бога. Отож, Федір Кандиба у своїх родичів зробив перше зібрання. Прийшло багато людей. Хтось слухав, хтось не слухав, хтось із усмішкою чекав, що з цього вийде, а от Василь Кулик, Василь Томашук та Грицько Мартинюк вирішили змінити своє життя й віддати його Господу. Для молодих братів почалися випробування… Василя Кулика батьки навіть з дому прогнали. Він став проживати у віруючих. Минуло більше року. Одного разу він із віруючими з сусіднього села прийшов у Іваничі на богослужіння, його зустріли батьки, впізнали й покликали додому, за «поміняну» віру більше не згадували.

Зібрання в селищі робили регулярно. Найчастіше їх проводили в хаті Василя Томашука. Саме його дім стане домом молитви аж до 2000 року. Людей на служіння приходило немало. Потроху люди стали каятися і приходити до Бога. В 1935 році покаявся Степан Янчук зі своєю жінкою, Михайло Недвідь, який приїхав з Івано-Франківщини. Згодом у Недвідя покаялися дружина, дочки Люба й Надя, а пізніше й інші діти.

У цьому ж таки 1934 році відбулося водне хрещення, яке пройшло в Риковичах. Провів його відомий євангеліст Іван Зуб-Золатарьов. З Іванич охрестилося вісім душ. Після хрещення відбулося служіння, на якому покаялося багато людей, багато хто отримав хрещення Духом Святим, багато хто зцілився.
Церква почала зростати. На пресвітерське служіння обрали Василя Кулика, а на дияконське Михайла Недвідя і Григора Мартинюка. Зібрання на той час проводили скрізь: у Томашуків, Янчука, Мартинюка, Яйчуків, у Вікці (сестри Недвідя). Пізніше обладнали під дім молитви хату Михайла Недвідя, а згодом – хату Василя Томашука. Церква налічувала біля півсотні членів. За розповідями старожилів, у християн у ті часи була велика ревність по Богові, по Його слову та в служінні. Працюючи на полі в жнива, тридцять снопів нажнуть – і відпочинок: читають Слово, моляться, співають – і знову до праці. І так до вечора десь три-чотири мінізібрань проведуть. Сонце ще на небі, а селяни вже залишали роботу й сходилися на служіння. Були випадки, коли зібрання затягувалося до ранку.

Та нагрянула війна. Вона наклала свій відбиток і на церкву. Братів, які відмовилися від зброї, було засуджено в 1944 році. Василя Кулика й Григора Мартинюка було заслано на Колиму на десятирічний термін. Деякі родини виїхали за кордон. Пресвітером на той час обрали Михайла Недвідя.

Коли брати повернулися з ув'язнення після амністії, то знову взялися до своєї праці. Церква знову стала підніматися й зростати. Але на служінні Василь Кулик довго не пробув, бо відійшов до вічності. Сили й здоров'я братів забрала Колима. Служіння пресвітера доручили Григорію Мартинюку. Влада часто штрафувала, розганяла зібрання.

1967 став нелегким роком для місцевих віруючих. У цьому році іваничівська церква розділилася. Причиною цього стала реєстрація євангельської громади. Одні, виступивши за легальні служіння, зареєструвалися і увійшли в Союз ЄХБ, а згодом, коли утворився Союз ХВЄ, вийшли з нього. Інші – пішли в підпілля на чолі з Іваном Маковським. Їх називають в народі «нереєстровані». На сьогодні це дві окремо функціонуючі євангельські церкви.

У 1994 році служіння пресвітера було доручено Веніаміну Оліфіру. З 2009 року пресвітером церкви став Володимир Федун. Він до сьогодні виконує це служіння в іваничівській церкві, яка налічує біля сорока членів.

Найбільшим бажанням іваничівської євангельської громади є те, щоб цей великий новозбудований дім молитви наповнився спасенними душами.

(Історію записано зі спогадів В'ячеслава Прісньохи та Івана Вавринюка).

Дивитися фото