Благодійні обіди. Результат милосердя

Дехто з теперішніх волонтерів у минулому й самі були безпритульними. Пропонуємо вашій увазі розповідь Романа Дмитрука, яка доводить, що допомогти бездомним людям — можливо!

— Я народився в м. Рівне, в інтелігентній сім’ї. Маю старшого брата. У Рівному в нашої сім’ї є будинок, можна сказати, родове гніздо. Мій батько був дуже розумною людиною, самотужки вчив іноземні мови, загалом знав 7 мов. Маму пам’ятаю мало, вона померла, коли мені було 6 років. Пізніше батько одружився вдруге, від цього шлюбу я маю молодшого брата.

Батьки були ревними комуністами, так і мене виховували. Спочатку життя складалося досить добре. Мені дуже легко давалося навчання. Закінчив училище за спеціальністю слюсар-монтажник, пішов в армію, служив у м. Рига. Спочатку хотів стати військовим, але коли під час Серпневого путчу побачив справжнє лице офіцерства, то це бажання пропало. Відслуживши, одружився з дівчиною, з якою зустрічався ще до армії. Вона — музикант, дуже освічена людина. У нас народилося двоє дітей.

До армії я працював за спеціальністю. Після армії роботи не було — 1990-ті роки… Пробував займатися якимось бізнесом, їздити в Москву за товаром, але успіху не мав. Змушений був найнятися в комерційну фірму. Пройшов кар’єрний ріст — від вантажника до торгового представника, потім до менеджера й завскладом. Разом із цим моє життя заполонив алкоголь, який почав руйнувати все. Зрештою сім’я розвалилася. Уже набагато пізніше усвідомив, що причиною був насправді мій егоїзм. Хоча я любив дружину й дітей, та коли йшлося про власні інтереси, легко відсував їх на другий план. Алкоголь ще більше ускладнив наші стосунки. Я деградував із великою швидкістю, і сам це добре розумів… Розумів, що сім’ї буде краще без такого мене, тому пішов із дому. Це був розрив просто по-живому! Були деякі спроби виправити ситуацію, зокрема, дуже старався мені допомогти старший брат. Якось навіть я рік не пив, працював із братом в одній із фірм. Але він хотів цього більше за мене самого, тому нічого з того не вийшло.

Я пішов в нікуди. Став жити на вулиці. До речі, сьогодні я знімаю квартиру в будинку, в арці якого колись ночував. Холодними вечорами заглядав у вікна до людей і заздрив їм, що мають такий добробут. Щодо себе, то змирився з тим, що помру в якомусь підвалі. 10 років, що я отак прожив, практично випали з мого життя. Усі спогади ніби в алкогольному тумані, я навіть не можу хронологічно відтворити, що за чим було… Я міг не розуміти часу доби, пори року. Мені все було байдуже. Згадуючи цей період, не можу його назвати інакше, як страхіття. Це жах. Це великий обман. Люди, які так живуть, — обмануті. Світ безпритульних — це світ агресії, у якому виживає найсильніший.

Першим кроком до нормального життя було усвідомлення, що проблема — тільки в мені самому. Пам’ятаю одну ніч, коли були 30-градусні морози. Я прийшов до підвалу, а він закритий. Якийсь молодий чоловік змилувався, пустив у під’їзд. Я до горища — зачинене. Той хлопець дав мені бутерброд і 20 грн. Гроші зробили свою справу — випив горілки, потім десь впав… А до тями прийшов уже в наркодиспансері з обмороженими ногами, переламаною ключицею. У такому стані мене й забрали в центр реабілітації.

Потрапивши в наркодиспансер, я зрозумів, що мені потрібно шукати віруючих-протестантів, бо знав, що в них є центри реабілітації. Познайомився з волонтерами, які відвідували наркодиспансер, і висловив бажання пройти реабілітацію. Звичайно, я тоді не думав щось кардинально міняти в житті, просто планував підлікуватися й відновитися. Спочатку мене відвезли в лікарню з переломом. Лікарі зібрали консиліум і сказали, що без операції не обійтися, та й у разі успішного лікування рука навряд чи буде повністю дієздатною. Ціна операції була для мене космічною. Але церква зібрала кошти. Щоправда, оперувати відразу не змогли, адже мав дуже низький гемоглобін. Потрібно було нормально похарчуватися певний час, щоб він відновився. Через тиждень приїхали знову в лікарню, зробили повторний рентген. Ми довго чекали, бачили, як лікарі снують туди-сюди, щось радяться. Потім ще раз зробили рентген і показали нам два знімки — зроблений щойно й тижневої давності. На одному нічого немає, на іншому — перелом. Мені зняли гіпс — і рука виявилася повністю рухомою. Це було чудо, але я чомусь сприйняв це як належне.

Через 5 місяців пішов із центру. Там розмовляли про Бога, а я не вірив у Нього. І тільки коли покинув центр, став порівнювати життя до реабілітації і під час реабілітації — два різних життя! Я читав Біблію й дивувався, наскільки вона практична й дієва. А через певний час знову потрапив у лікарню — з обпеченими ногами. Після лікування відразу повернувся в центр. Тоді вже твердо вирішив повністю пройти реабілітацію й повернутися до нормального життя.

Тепер я можу сказати, що моє життя змінилося просто кардинально. По-перше, відновилися стосунки з родиною, братами. Моя колишня дружина вдруге вийшла заміж, але в мене гарні стосунки з нею і з дітьми. Я теж одружився, маю роботу. Мені став гидким тютюновий дим (курив 34 роки). Те саме з алкоголем. У мене була така залежність, що, не похмелившись вранці, я нічого не міг робити. Щойно розплющував очі, йшов шукати випивку. За мить вона обридла! Тепер мені подобається допомагати таким людям, яким був сам. Я знаю їхній побут, спосіб мислення, проблеми. Наперед знаю, що вони мені скажуть і чому. Мені легко з ними, тому що розумію, як саме їм можна допомогти. На мою думку, найбільше заважає безпритульним повернутися до повноцінного життя власна гордість, а також відсутність людини, яка могла би підставити плече й допомогти. Прояв допомоги для безхатченка — не дати йому гроші, а правильно спрямувати. Звичайно, потрібна й матеріальна підтримка, але це не основне. Основне — дати людині ціль, вплинути на її спосіб мислення. Також я отримав освіту капелана і їздив у зону АТО служити військовим. Це теж дуже непроста й дуже потрібна справа.

Коли я був безхатченком, я стикався здебільшого із зневажливим ставленням. Хтось міг дати гроші чи їжу, але дуже рідко. Зрідка хтось міг поговорити по-людськи — і це давало якусь надію. Тому моє прохання до всіх громадян: не переступайте через жодну людину, у якій би ситуації вона не була. Зрозуміло, що здебільшого люди стають алкоголіками, наркозалежними, безпритульними з власної вини. Вони стають такими, бо — слабкі. Але, проявивши любов із мудрістю, їм можна допомогти.

Благодійна робота виконуватиметься й надалі. Від лучан волонтери просять лише розуміння й небайдужості.

Дмитро Довбуш
(журналіст, волонтер)

Розповідь про служіння безхарченкам


     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів