Велике щастя — бути інструментом у Божих руках

Одним із пріоритетних напрямків діяльності церкви завжди було й буде місіонерство, яке покликане досягнути проповіддю Євангелії людей. Для цієї праці Бог обирає особливо посвячених Йому християн. Один із таких — уродженець села Скобелка Горохівського району Волинської області Ігор Молочник, який уже декілька років виконує місіонерське служіння в Чернігівській області. Спілкуючись із ним, відразу відчуваєш його безпосередність, щирість, відвертість та доброту. Рідко можна зустріти настільки просту й відкриту людину. Таких нині чомусь називають наївними, проте розумієш, що в них насправді велика довіра Богові й відсутність будь-якого бажання видатися не таким, яким є насправді.

Кожного разу, коли Ігор Молочник приїжджає до рідного дому, відвідує церкву в місті Горохів, у якій усі раді зустрічі з ним. Молодий чоловік проповідує в ній Слово Боже, ділиться черговими враженнями та переживаннями, спонукує нести Слово Боже грішному людові, який не знає Господа. Хочу познайомити наших читачів з цим чоловіком, відданим справі служіння Богові.

— Ігоре, тобі зараз двадцять п’ять. Ти повний сил і енергії. Мені відомо, що ти здобув освіту бухгалтера в Горохівському коледжі Львівського національного аграрного університету. Здавалося, міг би обрати спокійне та звичне для більшості твоїх ровесників життя. Як же сталося, що ти став місіонером?
— Так, у мене були дещо інші плани на життя, коли пішов здобувати освіту в цьому навчальному закладі. Я з дитинства відвідував разом із батьками церкву християн віри євангельської. Особливе значення у формуванні мене як християнина мали уроки вивчення Біблії в дитячій недільній школі та різноманітні заходи, зокрема табори, які проводилися в той час. По-особливому згадую клуб «Майбутнє України», який організовували в нашій місцевості християни-баптисти. Вони проводили з дітьми уроки, на яких потрібно було вивчати напам’ять вірші з Біблії. Це було щось особливе, що глибоко закарбувалося в моїй дитячій свідомості. Через ці завчені слова Бог з часом промовляв до мене все більше й більше — і так я прийшов до пізнання істини, усвідомив необхідність покаяння перед Богом та посвячення свого життя Йому. Тож прийняв водне хрещення й став членом церкви християн віри євангельської міста Горохова.

— Напевно, саме тоді ти вирішив поїхати на місію?
— Намагаючись дати собі відповідь щодо свого покликання в служінні Богові, бачу ось що. Ще з дитинства відчував внутрішній поклик до праці місіонера. Мені вона подобалася. Навіть задумувався над тим, щоб в майбутньому стати місіонером. Коли мені виповнилося вісімнадцять — і я уже по-дорослому став осмислювати своє життя, то зрозумів, що якогось особливого сенсу в тому, щоб влаштовувати його, виходячи зі своїх інтересів, нема. Мені хотілося бути покірним Богові, знати Його волю й виконати її. Я чітко зрозумів, що Він кличе мене служити проповіддю Євангелії тим людям, які ще не пізнали Його. І саме в цьому я побачив сенс свого життя.

— Ти вирішив озброїтися знаннями для цієї важливої праці в духовному навчальному закладі…
— Так, вступив на навчання в Тернопільський місіонерський інститут, який закінчив у 2014 році. Можу з упевненістю сказати, що той час був наповнений надзвичайними благословеннями від Бога. Мені подобалося здобувати знання, отримувати цінні практичні уроки, дізнаватися, як відомі євангелісти та місіонери виривали людей з тенет гріха. Там я набув багатьох вірних друзів, познайомився з хорошими людьми, які стали для мене мудрими порадниками в справі служіння Богові. У тісній співпраці з іншими студентами кожен із нас вчився досягати поставлених завдань уже як член великої команди, розуміючи своє місце в ній. Усе життя мене супроводжуватимуть тільки теплі спогади про навчання в місіонерському інституті.

— Як сталося, що ти потрапив у Чернігівську область?
— Під час навчання в Тернопільському місіонерському інституті довелося побувати на практиці в селі Орлівка Новгород-Сіверського району. Там я дізнався, що до приїзду місіонерів із церкви християн віри євангельської «Скинія» (м. Київ), у цьому населеному пункті протягом тривалого часу стояв занедбаний дім молитви, який потребував значного ремонту. Зусиллями віруючих його було відремонтовано, у ньому стали регулярно проводити богослужіння. Там я познайомився з хорошими, посвяченими Богові людьми. За невеликий проміжок часу ми змогли налагодити тісні, дружні стосунки. Згодом серце підказало, що в Орлівці моє місце служіння Богові, тому повернувся туди.

— Які основні напрямки вашого служіння?
— Звісно, що проповідь Євангелії. Намагаємося привести до Бога місцеве населення. Крім цього, в Орлівці зусиллями місіонерів було відкрито чоловічий реабілітаційний центр для алко- та наркозалежних. На цьому не зупинилися. Уже після мого сюди приїзду було засновано ще два подібних реабілітаційних центри — жіночий та для матері й дитини. На реабілітації постійно перебуває від тридцяти до сорока людей. Вони потребують особливої підтримки. І наша мета — допомогти їм прийти до Господа.
Мене по-особливому задіяли в служінні дитячого євангелізму. Проводжу різноманітні зустрічі, заняття та уроки з вивчення Біблії в дитячому ігровому клубі. Його відвідують діти матерів, які перебувають у нас на реабілітації, а також місцеві діти.

— З якими служителями ти співпрацюєш?
— Це виконуючий обов’язки пресвітера в помісній церкві християн віри євангельської в Орлівці В`ячеслав Ревленко, диякони Ігор Какава й Святослав Голод та Олег Зрайченко й Богдан Болтов, які працюють у нашій дружній місіонерській команді.

— Скільки осіб нараховує ваша помісна церква?
— На даний час церкву складає вже сорок членів, проте богослужіння постійно відвідує значно більше людей — чоловік із шістдесят. Як бачимо, місцеві люди спрагнені пізнавати Божі істини та йти до Господа. Нас це тішить.

— Можливо, ваша діяльність кимсь координується?
— Так, звісно. Наше служіння підтримує церква християн віри євангельської «Скинія», що в місті Києві. Ми її частина в цій місцевості. Саме місіонери з цієї общини його започаткували та успішно розвивають.

— Місіонерові зазвичай непросто в плані матеріального забезпечення. Як влаштований твій особистий побут?
— Перші два роки служіння я проживав в центрі реабілітації. Це мені дозволяло бути постійно з тими людьми, якими ми опікувалися. Нині маю своє скромне помешкання. На умови проживання не скаржуся.

— Зрозуміло, що як для особистих потреб, так і для служіння, у якому ти постійно зайнятий, потрібні кошти. Чи підтримує тебе хтось матеріально? Якщо підтримує, то хто?
— Основна допомога для праці нам надходить від церкви християн віри євангельської «Скинія». Продукти харчування, одяг, кошти ми отримуємо від неї для потреб людей, які проходять реабілітацію. У моїй рідній церкві, що в місті Горохів, теж мене не забувають. Ось нещодавно нам привезли продукти, а також вкрай необхідний плуг до сільськогосподарської техніки для обробітку землі, за що щиро вдячні горохівчанам.

Зазначу, що не тільки матеріальну, але й духовну допомогу мені надають земляки. Знаю, що в церкві Горохова віруючі звертаються до Бога з проханням благословити проповідь Євангелії у нашому краї і згадують імена місіонерів — вихідців із помісної церкви, зокрема моє. Це мені додає ще більше наснаги самовіддано служити Богові.

— З яким настроєм ти від’їжджаєш на місіонерську працю з рідного дому?
— Зазвичай додому повертаюся втомленим, хочеться відпочити. Проте використовую кожну можливість, щоб побачитися з рідними, друзями, знайомими, за якими постійно сумую. Мені цінні моменти зустрічі з дорогими моєму серцю людьми.
Їхати на працю спонукує велике бажання допомогти людям відшукати Бога, послужити їм в цьому. Бачу результат нашої місіонерської праці — люди каються у своїх гріхах і кардинально змінюється їхнє життя, церква поповнюється спасенними душами. Тішуся з того, що якось причетний до цієї спільної справи, можу для когось бути потрібним і корисним. Тому повертаюся на Чернігівщину завжди із задоволенням.

— Яке в тебе найзаповітніше бажання?
— Не ставлю за мету влаштувати для себе комфортне і безтурботне життя. Маю велике бажання набути впродовж життя те, що Біблія називає скарбами нетлінними й нев’янучими. Найголовніше, чого б мені хотілося, — перебувати в абсолютній волі Бога, тобто розуміти, що Він для мене передбачив, і щоб моє життя відповідало Його задумам. Для мене велике щастя — бути просто інструментом у Божих руках.

Ігор Крощук