Небесний Батько може так багато зробити руками земних дітей

8.10.2020. Паніка й безпечність, надмірна увага до певних речей і повна байдужість, політика й «християнство» — це, на жаль, сьогодення… Час, коли в страсі за своє здоров’я хтось забуває про жертву спільності, а хтось використовує свої «добрі діла» як передвиборчу агітацію… Я не про людей світу цього, а про нас, «віруючих». Такі реалії жовтневими днями збігають у вічність. І тішиться серце, коли бачиш, що не всіх накрила ця злободенність. Що є ті, хто не запалився чужим вогнем і працює над проєктами добра не в ім’я піару, а в ім’я Бога. Про таке дійство хочу розповісти сьогодні.

Близько п’ятдесяти душ зібралося на території дому молитви, що в Луцьку, на вулиці Вороніхіна, 14а. Це приїхали вдови та вдівці з різних куточків Волині. Чому тільки сорок? Тому, що це зібралися матері й батьки, які після смерті чоловіка або дружини самостійно виховують неповнолітніх дітей. І сім’ї ці в більшості багатодітні. Як поставити на ноги, а ще й виховати без батьківського плеча й материнської ласки? Нелегко, а ще в наш час… Тут слова взагалі зайві. Чи зрозуміє вдову той, хто не їв хліба вдови й не ходив у її чоботях? А сироту, не носивши її свитини, хто зможе зрозуміти? Тільки той, хто випив з тої чаші. Через те на зустрічі, що була організована Петром Радчуком і його командою спільно з ВОЦХВЄ, було вручено не тільки матеріальну допомогу, але були навчання, настанови, свідчення, молитви й просто спілкування за обіднім столом. Присутні могли поділитися переживаннями, успіхами  та труднощами, адже це не менш важливо, ніж щоденні клопоти: що дати їсти й в що одягнути дитину, просто зрозуміти, що тебе розуміють, а якщо розуміють, то значить підтримують — і ти не сам на сам з бідою.

Цей проєкт стартував ще в 2015 році. Одного разу, повертаючись із України до США, Петро Радчук відчув у своєму дусі, що потрібно звернути увагу на вдів і сиріт. Спочатку були виправдання, що вони від своєї роботи завжди вділяють на обділених долею. Почалася боротьба в його серці. І це не проходило й не давало спокою. Він зрозумів, що цього хоче Бог. Як і з чого починати? Звичайно, зі збору інформації. Радилися — і вирішили зупинилися на тій групі вдів, яким найтяжче, у яких троє й більше неповнолітніх дітей. На сьогодні в Україні підтримується чотириста шістдесят сімей, в Молдові — сто. Команда має в планах започаткувати цю роботу в Білорусі. Чотири рази на рік відбуваються такі зустрічі. Це не тільки одноразові невеличкі продуктові набори вартістю тридцять доларів, але й допомога, яка щороку організовується залежно від потреби, з більшими грошовими витратами. Її кожного разу отримують інші сім’ї.  До прикладу: хто одержав пральну машину, не отримує холодильника. Хто отримав побутову техніку, цьогоріч не отримує машини дров. Тобто організатори намагаються не обійти нікого, разом із тим вникнути в потреби. На Волині за  цей проєкт відповідальний Володимир Величко.

Отож, якщо ми визнаємо себе дітьми  й послідовниками того, хто називає себе Батьком сиріт і Суддею вдовиць (Пс.68:6), то зможемо побачити того, хто в розпачі, і просто обійняти; того, у кого п’ятеро дітей шкільного віку — прийти  й допомогти з ними виконати домашнє завдання, бо ж, може, у них дистанційне навчання, а мають один ноутбук; того, кому потрібно заплатити за комунальні, бо ж тій загнаній жінці в цьому місяці ледь вистачило на продукти, адже ціни в черговий раз на товари першої необхідності пішли вгору, а діти всі неповнолітні… А ще просто запитати: «Як справи?»,  бо через прості слова Бог може зцілити втомлене серце. Пам’ятаймо: Небесний Батько може так багато зробити руками земних дітей!

Інна Мельник