Дорога вибраних

Марія Міщук народилася в місті Сарни, на Ріненщині. Про те, що тоді були часи не найкращі, знають усі, хто застав «радянський рай» на землі. Батька не було, а матір змушена була часто виїжджати на сезонні роботи. На тринадцятому році життя страшна хвороба — туберкульоз — зробила дівчинку приреченою. Лікування в Сарнах, потім у Рівному, а згодом і Одесі не дало ніяких результатів. Безсилля і кашель із кров’ю пригнічували й забирали маленьку віру в те, що колись здоров’я може повернутися. Тому не дивно, що коли Марію привезли на молитву до сестри Фені, в Дубно, вона стала просити в Бога смерті. Та не такою була Господня воля. На тій же молитві дівчина отримала зцілення, а ще обітницю через пророче слово, що буде служити Божому народу.

Із Господом як зі своїм Спасителем Марія зустрілася в чотирнадцять років, тоді ж була охрещена Святим Духом. На те зібрання вона потрапила зовсім випадково. Навчаючись у школі, спілкувалася з дівчинкою, яка запросила її поїхати разом з нею на служіння в село Чемерне. Спостерігаючи за тим, що відбувалося в служінні, Марія не просто хотіла щось відчути, вона прагла наповнення Духом. І Господь злив на неї цей дар. Вертаючись додому засніженими дорогами, вона не відчувала ніякого дискомфорту від тряски на мотоциклі, колючого морозяного вітру – її огортали крила Святого Духа. Про ту радість Марія згадує як найбільше щастя у своєму житті. «Ця радість була більшою за все, вона загоїла мою рану, яку завдав батько, вигнавши мене одного разу з хати. Мені захотілося зробити йому добре, захотілося його любити» (маючи іншу сім’ю, батько Марії не хотів з нею спілкуватися). Після того служіння дівчина часто ходила в село на молитву. Бездоріжжя не було на заваді її великому бажанню. Там вона молилася за навернення батька. А приходячи додому, не раз могла свідчити про Божу охорону. Якось, повертаючись після півночі, йшла колією, бо дорога була заметена снігом. Ішла, співаючи й молячись, і раптом відчула руки, що легенько взяли її за плечі й відставили вбік. Глянула, а по колії мчиться потяг. Чиї це були руки, не важко здогадатися.

Довелося вибирати між навчанням у медичному училищі та Богом. Вибравши Бога, змушена була йти на роботу в колгосп. Марія розповідає, що тяжко працювала, але хотілося побувати й на зібраннях. Утомлена, пізно лягала відпочивати, але просила в Господа, щоб вранці не проспала. Сон був міцним, та в потрібний час розбуджував її Його ніжний голос, який Марія пам’ятає до сьогодні. «У тяжкі моменти моєї юності я завжди чула Його в своєму серці» – признається жінка.

Місіонерські поїздки… Згодом навчання в біблійній школі в Канаді, потім переїзд до США. А ще Господь подарував Марії зустріч із майбутнім чоловіком у Штатах, коли їхала в одну із поїздок з молоддю. Після тієї подорожі вони відразу зрозуміли, що це доля. Незабаром одружилися. Бог подарував їм сина, такого, якого Марія просила в молитві. Але пізніше, коли вона завагітніла знову, їй сказали: дитина народитися калікою, із синдромом Дауна. Чоловік з дружиною в молитві прийшли до Бога. І Бог не лишив їх без Своєї милості – дитина народилася здоровою.

У 2000-му році повернулися в України.

У Міщуків уже було четверо діток. Найменший, Марчик, мав шість місяців, коли Марії сказали лікарі: «У вас рак». Марія дочекалася ночі, вийшла в лікарняний коридор — і відкрила душу Господу. Вона пригадує, що не було голосної молитви, не було великої віри, але були тихі слова з серця — і прийшов глибокий мир, відчуття тепла. Наступного дня Марія попросила, щоб зробили повторний аналіз. Результати прийшли через тиждень — і це було новим чудом. Від страшної хвороби не лишилося й сліду. Марія каже, що радості не було меж, і не тільки через те, що хвороби не стало, а що Бог її молитву чує.

Через багато труднощів і болю пройшла ця сім’я. Марії довелося перенести десять наркозів, народити шестеро мертвих недоношених дітей, пережити зупинку серця на операційному столі… «Інколи, — признається Марія, — мені здавалося, що це мені не під силу. Але Бог каже в Писанні, що не дає випробування понад наші сили. Тепер я добре розумію тих, хто проходить щось подібне, знаю, що вони можуть відчувати й переживати. Я за них не просто молюся…» Просякнута болем жінка може стояти в молитві за когось, як за себе. Каже, що в горнилі страждань і переживань згоряє все: і образи, і наше «я», і нахил до чогось матеріального, тільки ми не згоримо, а вийдемо іншими, уже не прив’язаними до земного, а прив’язаними до вічного. У випробуваннях горять вірьовки, що нас в’яжуть, але не наша душа, а ще в той час буде присутній Син Божий.

Марія зі своїм чоловіком Іваном Міщуком проживають у Ковелі. Чоловік – служитель, трудиться в церкві с. Туровичі. Двері їхнього дому завжди відчинені для людей, які шукають Бога й підтримки. А це не легко, бо найважча праця – це праця з людьми. У їхньому домі знаходять місце не тільки християни, а й ті, хто не потрібен нікому. Дехто з них роками жили в Міщуків, хтось отримав зцілення фізичне й духовне, тепер мають свої сім’ї і служать Богові. А дехто з тих людей, яким вони служили, в останні хвилини свого життя знайшли свого Небесного Батька.

Марія розповідає з живим блиском в очах. «Усе, що стається, — на благо, і що Бог дає — те й допоможе пройти, понад силу Батько не дасть!» Під час спілкування ці слова доводилося чути не один раз. Дивує віра цієї жінки. Справді, віра загартовується у випробуваннях, як золото в огні. Вічність із Богом варта цього!

Інна Мельник

 

     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів