Коли відчиняються вуха глухих

12 липня 2015 р. в одній із церков міста Ковеля відбулося святкове богослужіння з нагоди відзначення п’ятнадцятирічного ювілею служіння глухим людям. Дім молитви на вулиці Соборній, 26 був переповнений людьми, що прибули сюди не лише з Волині, а й з багатьох регіонів України і навіть з сусідньої Білорусі. Відповідальні за це служіння по регіонах України виступали з привітальним словом (Клавдія Кузьменко — Східний регіон; Андрій Княгницький — Західний регіон; Жанна Полєва  — Запорізька обл.; Едуард Древо — Вінницька обл.; Олена Тутова — Харківська обл.; Олена Дудко — Хмельницька обл.). Присутні мали змогу поділитися пережитим, почути Боже слово з вуст служителів, насолоджуватися співом псалмів, які виконував не тільки хор, а й нечуючі брати та сестри. Ці пісні вражали своєю проникливістю, бо як багато написано на лиці людини, коли в неї немає слів…

Учені кажуть, що жестова мова завжди існувала разом із розмовною (звуковою). Вона має багато різновидів, залежно від особливостей походження. В Україні жестова мова офіційно існує близько двохсот років. Точкою відліку прийнято вважати час появи перших осередків глухих людей, а саме 1830-й рік, коли була відкрита Львівська школа для глухих дітей. Дослідники кажуть, що засновником цієї школи була невідома людина, яка у 1828 році надала стартовий капітал. Вважалося, що анонімним доброчинцем був австрійський єпископ Ян Міхал Леонгард.

Як проводилася робота з глухими людьми в гнаній церкві Радянського періоду, відомостей не знайшла. На мою думку, на Волині, це була праця за потребою, як і в 90-ті роки минулого століття. З розповідей очевидців відомо, що в Луцьку цією мовою добре володіла Віра Клімова. Цим вона служила своїм глухим батькам та іншим людям з такими вадами, перекладаючи їм служіння й допомагаючи їм у вирішенні соціально-побутових питань. Згодом цим служінням стала займатися Світлана Полівода (Кузьменко). Були сестри, які володіли мовою жестів і в інших районах Волинської області: Наталя Вавілкіна (Занчук) — Камінь-Каширський, локально ця праця виконувалася також і в Володимирі-Волинському.

Чому ювілей відзначали в Ковелі? А тому, що саме з цього міста розпочала функціонувати налагоджена робота з глухими та іншими неповносправними людьми на Волині.

Світ зустрічав ХХІ століття. Ковельська церква з такої нагоди вирішила провести євангелізацію та привітати всіх неповносправних людей. Під час проведення акції вони зіткнулися з проблемою: як донести Слово Боже до глухих людей. Тому брати вирішили провести навчання мови жестів. У грудні 2000 року відповідні курси були проведені Світланою Поліводою. Але з двох десятків людей, які навчалися, залишилося лише двоє: Ольга Мартинюк та Катерина Матвієнко. Дівчата стали проводити зустрічі в УТОГ. Оскільки вони не досить досконало володіли мовою жестів, то їм стала допомагати Лариса Назарук, яка була працівником цієї організації. Роботі з глухими сприяла й директор УТОГу. На сьогодні ці жінки є членами євангельської церкви.

Павло Смаль, який на той час був відповідальним за євангелізаційне служіння в ковельській церкві, заохочував сестер до цієї праці. У 2003 році в Луцьку була проведена обласна конференція для тих, хто працює з глухими. На той час добре організованої, систематичної роботи з глухими в області ще не було. Не було й братів, які б займалися справою сурдоперекладу, тож керівником цього служіння у Волинській області на згаданій конференції був обраний євангеліст Павло Смаль. Він поставив перед собою і командою завдання організовувати так роботу, щоб кожна церква мала працівників і могла при потребі підтримувати зв’язок із глухими. Стали проводитися курси, з’їзди, спілкування, щорічно табори та інші заходи. Стали робити презентацію цього служіння по церквах, щоб віруючі побачили, що глухі також можуть служити Богу. За словами початківців, не всі служителі відразу розуміли важливість такої праці. Але Боже благословення, праця і наполегливість роблять багато…

На сьогодні школа сурдоперекладу діє при церкві м. Любомля. Курси проводить Світлана Кузьменко. Мені також довелося побувати і в таборі поблизу м. Ковеля. Сюди, у затишний куточок Полісся для спілкування й відпочинку, молитов і духовного підкріплення прибуло кілька десятків людей із вадами слуху. Для забезпечення їхніх потреб свою допомогу пропонують брати та сестри-волонтери з різних церков не тільки Волині, а й з інших регіонів. За словами Павла Смаля, цього року в таборі перебувало сто двадцять чотири людини з вадами слуху з усієї України.

Відповідає Павло Смаль:

— Як розпочиналося ваше служіння?

— У 2003 році я повіз сестер із нашої церкви в Луцьк на конференцію для християнських сурдоперекладачів. Там мені було запропоновано взяти на себе відповідальність за це служіння, бо здебільшого цим займалися сестри. Я намагався ухилитися, адже мав служіння євангеліста. Мене попросили тимчасово цим зайнятися. Але з тимчасового воно перетворилося на постійне моє служіння.

— Як ви зрозуміли, що це покликання від Бога?

— Коли присутні на конференції підняли руки, стовідсотково проголосувавши за те, щоб я працював спільно з ними. Я зрозумів, що не випадково Бог дав мені автомобіль, не випадково я потрапив на конференцію, не випадково всі одностайно просять мене прийняти служіння. І Боже благословення!

— Чи бувають труднощі (болючі місця) у вашій праці?

— Труднощі з неповносправними… Важко мені щось сказати… Труднощі в тому, що не всі християни ставляться до цієї справи з розумінням. Важко знайти тих людей, які б хотіли працювати з неповносправними. Досить часто доводиться чути питання: «Для чого воно тобі?» А нам би хотілося чути слова підтримки. Дуже прикро чути, коли глухі люди кажуть, що вони лишні в християнській спільноті, що не відчувають себе однією сім’єю, що їх не всі розуміють. Оце труднощі!

— Як ви виходите на неповносправних людей?

— На початках ми йшли в УТОГи та УТОСи, різні громадські організації інвалідів. На даний час ми цього вже не робимо. Тому що неповносправні дуже швидко передають інформацію один одному. І тому вони самі через своїх знайомих знаходять нас. Якщо горить вогонь, то люди йтимуть на нього, так і в цій ситуації. Сьогодні в таборі в нас перебувають люди з різних регіонів, з різних конфесій. І не тому, що ми їх так кличемо, а тому, що вони цього хочуть. Хтось їде, бо подобається, як тут моляться, комусь поспілкуватися потрібно, комусь потрібна увага.

— З якою категорією людей із фізичними вадами, на вашу думку, працювати найважче? Чому?

— Якщо говорити про фізичну працю, то найважче працювати з візочниками. Їх потрібно перевозити, більшість із них не може рухатися. Якщо говорити про духовний план цієї праці, то з глухими, тому що не всі духовні поняття можна передати мовою жестів, адже вона більш побутова, мало образна. Були такі випадки, коли йшов заклик до покаяння, наближення до Бога, то вони всі піднімали руки, сімдесят-вісімдесят людей, навіть ті, хто вже давно член церкви і хрещений Духом Святим.

— Методи роботи, які найчастіше використовуєте у своєму служінні.

— Два рази на рік проводимо з’їзди, відпочинок «Єдність» для різних вікових категорій та відповідно до вади неповносправних: візочників, незрячих, глухих. Проводимо служіння раз на місяць в одній із церков області, проводять його нечуючі. Конференції, відвідування, спілкування в групах та особисте.

— Чи багато людей, з якими працюєте, залишається в церкві?

— Якщо говорити, скільки людей приходить у церкву, то щодо неповносправних — це 0,1%.

— Чи завжди є розуміння вашої праці з боку родини, церкви, суспільства?

— З боку сім’ї та родини підтримка є. Мій тато, якому вісімдесят чотири роки, ні разу не пропустив у своїй молитві табір. А з боку християн і суспільства — не завжди.

— Ваші плани щодо подальшої праці з глухими.

— Якщо говорити про область, то досягнути кожного глухого. Якщо про Україну — поширити по всіх областях це служіння, щоб кожна церква мала хоча б одну людину, яка знала б жестову мову. Щоб при духовних навчальних закладах проводилися курси сурдоперекладу. Ми про це говоримо й молимося.

Отож, «для щастя треба зовсім небагато, лише краплинку з моря доброти». А крапля, яку ти віддав, повертається до тебе потічком, а потічок — річкою. Тож будемо дивитися на неповносправних як на рівних собі, а ще не забуваймо, що всі ми — творіння Боже. І кожна людська душа має свої переживання. Тому хай через нас — тих, хто носить Христове ім’я, — кожне обділене серце відчує турботу, тепло, затишок і всі інші відчуття, що так потрібні душі в незатишному світі.

Інна МЕЛЬНИК

Дивитися фотогалерею