Людина з великим серцем


25 травня 2021 року після тривалої хвороби на 67 році життя відійшов у вічність член «Церкви Христа Спасителя» Володимир Середюк. Похорон відбувся 26 травня в с.П’ятигори Рівненської області.

Володимир Олександрович народився 23 січня 1955 року в с. П’ятигори в багатодітній сім’ї. Батьки Олександр і Марія Середюки народили трьох дочок і сімох синів. Володимир був дев’ятим. Коли йому виповнилося 12 років, померла матір. Після закінчення сільської школи вступив до рівненського училища, і був направлений на роботу в Луцьк. Потім відслужив в армії й знову повернувся до Луцька, де продовжив працю.

«Я познайомився з Володимиром у 1979 році, коли приїхав у Луцьк ще зовсім молодим хлопцем. Запам’ятався такий момент: у домі молитви на Кічкарівці було богослужіння, я з молоддю сидів на балконі. Але він підійшов до мене й каже: «Ти сьогодні будеш говорити Слово!» Довелося сісти біля проповідників. Тоді я вперше проповідував, дякуючи Володимиру», — розповів під час траурного богослужіння диякон «Церкви Христа Спасителя» Володимир Мельник.

Друзі та співпрацівники Володимира згадують його як енергійного організатора різних заходів, людину, яка жила церквою, багато жертвувала й мало піклувалася про надбання матеріальних благ для себе. Він працював із молоддю, служив регентом у хорах, зокрема самотужки збирав і навчав дитячі хори, оркестри в Україні та закордоном. Був одним із ентузіастів створення місії «Голос надії» та працював у її відділі милосердя. Любив квіти й доклав багато зусиль для оформлення території домів молитви.

«Слово «євангелізація» я вперше почув від Володимира Олександровича, — зауважив директор «Голосу надії» єпископ Микола Синюк. — Коли в 1980-ті їздили в Ківерці на молодіжні зібрання, він завжди повторював із сяючим лицем: «Треба євангелізувати!» І ми, коли їхали, співали християнські пісні в автобусі. Через півтора десятка років прийшла свобода й слово «євангелізація» стало звичним. Проте він цим жив! Пригадую його працю і в місії, і у відділі милосердя. Він завжди старався побачити тих, кому потрібна допомога».

Але, мабуть, улюбленим служінням Володимира було служіння дітям. Він навчав дітей співати. Їздив у дитячі будинки з допомогою. Вихованці згадують, як він помічав у кожному таланти: когось за руку привів у хор, когось залучив до проповіді, комусь допоміг подолати страх перед сценою, виявляв любов і увагу до дитячих переживань, помічав, чи має дитина що одягнути, і допомагав у скруті.

«Я — одна з тих дітей, хто співав у дитячому хорі Олександровича (так називали Володимира друзі та знайомі — прим. ред.). Він дуже любив дітей. І не просто як диригент, а як батько. Мав дуже м’яке серце, відчував кожну дитину. Сьогодні дивлюся на нього: здається, така маленька людина лежить… І де його серце взяло стільки любові?!» — сказала диригент Інна Філімончук.

Кілька років тому у Володимира виявили онкологічне захворювання. Лікування, операція не дали бажаних результатів, зрештою метастази досягнули хребта, що завдавало чоловіку сильного болю. Не маючи власної сім’ї, Володимир повернувся до родини, яка його прийняла й доглядала в останні місяці життя.

«Це сталося вчора… А позавчора я відвідав Володимира. Він уже був нерухомий, паралізований, тільки очі відкривав. Ми посумували з його братом Сергієм. І я тільки сказав слова: «Брате Володько, з Богом!» — і побачив в очах його, що він зворушився, і сльоза скотилася. Він почув!» — розповів місцевий пастор Котяй Павло.